Катерина Грецька вже школяркою мала активну життєву позицію: у рідному Торецьку, де жила разом з батьками, була волонтеркою та діячкою міського молодіжного руху. А в Маріуполі, куди усе дитинство їздила щоліта до бабусі та дідуся, Катерина згодом стала ініціативною студенткою: як представниця профкому, разом з друзями робила студентські роки веселими.
Майбутня архітекторка захоплювалася фотографуванням приморського міста, цікавилася його історією та забудовою. На жаль, через пережите та побачене у перші тижні повномасштабного вторгнення, дівчина поки не хоче думати про повернення та відбудову улюбленого міста, хоча досі сумує, роздивляючись світлини, що робила в ньому до великої війни.
Прокинувшись вранці 24 лютого 2022 року, Катерина не повірила своїм вухам: гучні вибухи та звуки віддаленого бою нагадали їй події 2014 року, які їй ще дитиною довелося переживати й у рідному місті, й у Маріуполі.
«Ту ніч я майже не спала, бо мала погане передчуття. Потім близько третьої почула постріли...- згадує дівчина. - Було страшно, бо я дитиною вже переживала ці події. І не могла повірити, що це відбувається знову. Стільки часу пройшло, і ось я знову в Маріуполі, і знову попала у саме пекло. Бо тоді, у 2014, я начебто тікала від обстрілів у Торецьку, але війна наздогнала мене й тут. Цього разу я тільки повернулася з канікул від батьків, і знову — вибухи, обстріли…»
Катерина з бабусею та дідусем жила на останньому поверху 9-поверхового будинку у найнаближенішому до небезпеки районі - Східному. Вони ще сподівалися, що все може обійдеться — пошумлять околицями й все буде, як раніше. Тому вирішили не виїжджати з міста, а перебратися ближче до центру.
«Пам’ятаю, був такий момент: я переписувалася з хлопцем, який жив у центрі міста, написала йому, мовляв, добре, що ми не виїжджаємо, бо не змогла б зараз зібрати речі з думками, що ніколи сюди не повернуся, - згадує дівчина. - Виїжджала я з мінімальним набором: ноутбук, пару штанів, пару футболок, тепла кофта - усе. З розрахунком на тиждень».
Об’єднавшись з іншими родичами, вони орендували житло в центрі міста. Але й там вже не можна було почуватися безпечно — на 5 поверсі було чутно і видно усі реалії війни. Тому родина, яка вже налічувала дев’ять людей, орендували житло в іншому, тихішому районі, який, як стало відомо пізніше, окупували останнім.
«Ми виїхали з Маріуполя десь 18 -19 березня. Коли прямо під вікнами побачили танк, який активно вів бій. Зрозуміли, що усе — пора, - емоційно розповідає дівчина, якій на той момент було 17 років. - В нас були мінімальні запаси, як вимкнули газ - готували на вулиці. Їли двічі на день і дуже мало: просто не знали, скільки треба буде протриматися на цих продуктах. Серед нас було кілька підлітків...»
Спочатку родина намагалася пересидіти у підвалі, бо не мала жодної інформації, куди і як їхати. На дев’ять людей в них була одна автівка, і головне — сусіди, які ризикували їхати, не поверталися. Тому ніхто не знав, чи є можливість вибратися, чи усі просто гинули, намагаючись виїхати за місто.
«І тоді один чоловік сказав, що знає якийсь маршрут. Більша частина цього двору організувалася у колонну з машин, начепили білі ганчірки, і так, колонною, за тим чоловіком, ми виїхали. Двоє з наших сіли в іншу машину — нам вдалося вмовити чужих людей за гроші взяти їх з собою», - розповідає Катерина.
Тоді ще не було фільтрації, але їм довелося проїхати кілька російських блокпостів, виїхати спочатку до Урзуфу, а потім до Бердянська. І тільки звідти Катерина зі своїм хлопцем змогла вибратися у Запоріжжя. Увесь цей час мама Катерини всюди шукала доньку: писала оголошення, дзвонила волонтерам, сподіваючись, що хтось візьметься за пошук та евакуацію її доньки. Але тоді організувати подібні процеси у Маріуполі було дуже складно, якщо не сказати — неможливо.
Катерина змогла зателефонувати мамі тільки з Бердянська, де можна було зловити нестійкий мобільний зв’язок. Мама була неймовірно щаслива, вони домовилися, що будуть рухатися, щоб об’єднатися десь на території вільної України. Але водночас дівчина, почувши маму, дізналася страшну новину — у перші дні великої війни загинув її батько. Він служив в ЗСУ за контрактом та був одним з тих, хто першими зустріли ворога на рідній землі.
«Мій батько Віктор Грецький, народжений у селищі Північний біля Торецька на Донеччині, загинув на Волноваському напрямку. Досі не похований, бо довгий час тіло залишалося на території, що була окупована. Зараз тіло забрали, ми чекаємо на висновки експертизи та ДНК- тестів, — все це дуже довго і боляче для нас», - зі сльозами розповідає дівчина про те, що стало одним з найсильніших потрясінь в її житті.
Понад усе тоді Катерина хотіла бути поруч з найріднішою людиною, яка також переживала втрату. Щоб об’єднатися, вони добиралися до умовленого місця через різні міста: ночували у незнайомих людей, їхали автобусами з багатьома пересадками. Місто обрали випадково — просто вирішили орендувати житло в Білій церкві. Тут вони й досі живуть втрьох з мамою та хлопцем, і поки марно вмовляють переїхати до них дідуся, який залишився у Торецьку і ніяк не зголошується покидати рідну домівку.
«Можу порівнювати улюблений Маріуполь тепер не тільки з маленьким Торецьком, а з різними містами Київщини. І часто бачу, що більшість міст програють йому в зручності транспортної інфраструктури, злагодженості громадського транспорту, наприклад, - каже Катерина. - Останні роки Маріуполь змінювався, його розбудовували, у нас було багато цікавого для молоді, яку долучали до ідей щодо розвитку міста».
У 2021 році Катерина вступила на кафедру архітектури і містобудування факультету машинобудування та зварювання Приазовського державного технічного університету, і навіть попри карантинні обмеження встигла зануритися у молодіжну тусовку міста. Спеціальність, яку обрала Катерина, здавалося їй дуже доречним опановувати саме в Маріуполі.
«Мені подобається архітектура. Я люблю дізнаватися про історію будівель, про реконструкції, тому саме у Маріуполі в мене не бракувало місць для досліджень, улюблених будівель, вулиць, в які я закохувалася, - каже дівчина. - Я обожнювала, наприклад, Драмтеатр: у дитинстві туди часто ходила, цікавилася історією театру та приміщення. В мене багато спогадів про місто — я займалася фотографією, робила міські пейзажні та репортажні фото, фотографувала людей в місті».
Але відбудовувати Маріуполь, зізнається Катерина, вона б не хотіла. Бо думає, що то точно буде не те місто, яке вона любила і пам’ятає. Можливо, його варто залишити як місто-документальне свідчення, як місто-пам’ять. Бо важко буде там радіти життю, коли знаєш, що було до, і що після - вже не буде.
Майбутня архітекторка постійно розмірковує, чи варто взагалі відроджувати такі знищені міста. Думає, що на засміченій снарядами та мінами території буде складно будувати ще багато років. Але Катерина вірить, що її світлі, яскраві нові витвори ще попереду — як на світлинах, так і втілені у реальність.
«Зараз я більше знімаю портрети. По-перше, зараз до фотографів на вулиці ставляться з осторогою, - пояснює дівчина. - Портрети замовляє місцева молодь, я рекламую свої послуги у соцмережах. Напередодні свят буває й ажіотаж: людям хочеться красивого навіть у такі часи, щоб не думати тільки про погане, а побути в красивому місці, зафіксувати момент щастя, зберегти спогади з коханими людьми. Фототехніку довелося купити нову, я на неї довго збирала гроші. Бо з Маріуполя не змогла вивезти — у маленьку сумку помістився тільки ноутбук, та й на блокпостах фотоапарати викликають зайві питання”.
ЧИТАЙТЕ нас в Телеграм-каналі Маріуполь 0629
НАДСИЛАЙТЕ свої повідомлення в Телеграм-бот 0629
ОБГОВОРЮЙТЕ новини в нашій групі Фейсбук - Маріуполь Місто-герой
ДИВІТЬСЯ нас на YouTube
